Статті - 7 Квітня 2014 - НВК "Школа - ліцей журналістики ...
Головна | Реєстрація | Вхід | RSSП`ятниця, 09.12.2016, 22:18

НВК "Школа - ліцей журналістики...

Меню сайту
Головна » 2014 » Квітень » 7 » Статті
09:35
Статті

Ми -  твоє майбутнє, Україно...

Розіллється знов медами...

Я народилася й живу в мальовничому куточку планети – Україні. Це моя рідна земля, моя Вітчизна, від якої залежить моя доля, моїх рідних людей і друзів. Ось чому я занепокоюся її майбутнім і вже сьогодні замислююся, якою хотіла б бачити Батьківщину, і що я можу зробити для неї. Я багато читаю газет, дивлюся телевізійні програми, слухаю виступи видатних економістів і політиків. Вважаю, що необхідно піднімати наш рівень життя, економіку, оскільки багато людей, а особливо наші пенсіонери, живуть на межі бідності, не маючи елементарних умов існування. І це так прикро, бо всі ми заслуговуємо на краще.
Оскільки я українка, то моя рідна мова -українська. Часто, слухаючи по радіо чи дивлячись по телебаченню трансляцію засідання або якесь інтерв’ю, обурююся мовними помилками, якими рясніють тексти доповідей, промов і виступів. Мене в гнів кидає, коли чую, як якийсь депутат принципово відмовляється від нашої святині, за яку боролися і гинули найкращі сини та доньки України. Це ж неповага до державної мови. Цікаво, а чи дозволяли б собі це народні обранці десь у Західній Європі чи Америці?
Або ось такий факт: нині не лише в містах, а вже й у селах по дзвінку на перерву негайно забувають рідну мову і переходять якщо не на російську, то на якийсь незрозумілий суржик, перемішаний із іноземними слівцями. Я розумію, що й сама не досить вільно володію мовою нашої держави, припускаюся помилок. Проте я старанно вдосконалюю себе. У всьому. І в умінні говорити – теж.
Я вірю в усе мудре, хороше, красиве. Тож уже бачу осяйне майбутнє нашої Батьківщини. Мені здається, мине небагато часу і ми без сумнівів і вагань матимемо право увійти до найбагатших країн світу. Не лише за рівнем економіки, а й культури. Я хочу бачити дітей та їх батьків веселими, щасливими, які не цуратимуться рідної мови, вільно спілкуються кількома мовами, досконалих знавців комп’ютера, і усі фізично і духовно розвинені.
Нам, шістнадцятирічнім, вирушати у самостійне життя, і хоча ще не маємо життєвого досвіду, але серце підказує, що розбрату, негараздів у політичному й економічному становищі України комусь хочеться. Мабуть, отим одиницям, які багатіють на цьому. Та ми не повинні зневіритися, маємо вистояти, перебороти всі труднощі. Адже майбутнє – у наших руках. Будьмо оптимістами, цьому вчать нас славні попередники, повіримо в те, що… розіллється знов медами Земля, що освятив Тарас…

Оксана Шестак

 

Ми ж не окремі племена народ!

Особисто я прагну жити у країні, яка пам’ятає і примножує свою культуру і традиції. Не розумію, чому держава ігнорує усі заклики і благання народу хоча б зберегти вже існуючі пам’ятки культури. Це стосується і Софії Київської, поряд із якою будують розважальний центр, і історично відомих міст, таких як Кам’янець-Подільський чи Збараж, де не виділено ані копійки на відновлення старих архітектурних споруд. Не кажу вже про старі церкви, будинки відомих людей, які або руйнуються, або спалюються вандалами. Чесноти характеру, культура народу ( не племен, як було у давні часи) – основа політичної думки. І чому про це політики забувають? Мене вкрай засмучує нинішній рівень освіти і науки. Як може розвиватися держава, коли немає достатньо кваліфікованих учителів, коли матеріально незабезпечені, але талановиті діти, не можуть отримати вищої освіти, коли надпотужний науково-технічний потенціал країни ледь животіє через нестачу коштів? Я хотів би, щоб держава реально підтримувала талановитих і розумних людей.
Дивує мене, як наш уряд спокійно спостерігає, коли в наших містах і селах так гальмується розвиток малого і середнього бізнесу. Чи можна говорити про великі надходження до бюджету, коли підприємці задушені податками, коли чиновниками створюються всілякі перешкоди для продуктивної праці? Вважаю, що державі необхідно зменшити інститут чиновництва, брати на державні посади не багатих людей, а працьовитих - тих, хто знає свою справу, а не просто купує престижне робоче місце.
Таким чином, мені б хотілося жити в національно свідомій демократичній країні, де б цінувалися розум і знання, патріотизм і відданість, де б усім людям віддавалося по заслугах, а найвищою цінністю була працьовитість і порядність.

Олексій Ткачов

Не декларуйте слів високих

Україна – незалежна, розвинена, економічно та культурно багата держава. Саме це я хотіла б чути про Україну і усвідомлювати, що ці слова є правдою. Бо тут я народилась, живу і планую жити надалі. Проте іноді мені так прикро і соромно за рідну землю.

У Конституції держави закріплено: Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Але чи всі українці відчувають це повною мірою? Серед країн світу Україна посідає далеко не перше місце, це особисто мені вкрай неприємно. Наша держава багата на різноманітні ресурси і могла б досягти великих успіхів у своєму розвитку, але чомусь так не сталося. Статус незалежної Україна отримала більше десяти років тому, проте позитивних зрушень вочевидь замало. Натомість маємо більшість державних підприємств, які не працюють, високий рівень безробіття, непомітний розвиток культури і мистецтва, зовсім невисокий рівень освіти (хоча декларуються високі слова)…
А як болісно на душі, коли йдеш вулицею і бачиш дітей-жебраків (це ж сироти при живих батьках!), чи літніх людей із простягненою рукою. (Дайте копієчку. Безвихідь…) І це моє місто, моя країна? Чи є тут чим пишатися?
А в моїй уяві Україна зовсім не така. Можливо, трохи дивно, але на думку спадають слова Т.Г. Шевченка про садок вишневий коло хати і хрущі над вишнями…
Хоча з письменником нас розділяє час, та в цих рядках є щось таке, що я б хотіла бачити тепер. З мого погляду, краще жити в країні і пишатися нею, а не лише мріяти про це. А таку державу створити можна - було б бажання, та такого щось не помітно. А для цього ж не так багато необхідно: не настроюватися вороже проти сусідів, бути просто добрими один до одного і трудитися кожному на своєму місці, не намагатися всім давати вказівки, а допомагати і словами,  і ділом.
Та не все так погано. Я вважаю, невдовзі ми піднімемося – економічно і духовно. Вірю, що колись кожному з нас буде легше і світліше дихати, вчитися, працювати…

Яніна Козлова

 

І щирі та горді сльозинки

Я не розумію людей, які покидають Україну. Бо де і чим можна замінити життя під нашим небом, на рідній землі?
Тяжкий шлях пройшла Україна до незалежності. Ми хочемо бачити Україну рівною серед інших держав, шанованою у світовому колі. Багато письменників і видатних українських діячів померли за це. Письменники присвятили Україні свої твори, сповнені любов’ю й самовідданості. Та мене найбільше вражає думка В. Сосюри про те, що без культури ми “територія, а не Вкраїна”.
Зараз наша Батьківщина перебуває у глибокій кризі – економічній, духовній. Я вважаю, що треба відродити вітчизняну економіку, виробляти більше якісної продукції, не забивати ринки товарами, які шкодять нашому здоров’ю, псують наші смаки, харчуватися і зодягатися гарно, на користь здоров’ю і моралі. Нашій країні потрібні чесні, компетентні спеціалісти в усіх галузях, які вивели б її з кризи. Але багато людей живуть на межі бідності, зокрема пенсіонери. Це сором для суспільства із центру Європи.
Треба відродити національну культуру, традиції, обряди. Може тоді в усього народу – від керівників до рядових громадян – з’явиться національна гордість, самосвідомість. Я мрію, щоб у нас, як і в США, коли звучить гімн держави, усі тримали руку на серці, гордо і щиро плакали…

Станіслав Сіроштан

А найважливіше ж  людина

У моїй пам’яті чітко закарбувалися не ті значущі історичні факти, коли наша держава була проголошена незалежною, а непомітні сімейні деталі. Я тоді саме готувався йти до школи. Мама привозила з Києва, Львова, Тернополя пісенники, обрядові сценарії, підручники з образотворчого мистецтва, математики – всі українською мовою. Ми сім’єю щовечора співали, розбирали деталі петриківських розписів. Усе це, безперечно, впливало на моє світобачення. І коли мене тато й мама запитали, в якій би школі я хотів навчатися, я відповів: “В українській”.
Але ті всі сприйняття себе українцем були такими дитячими. А ось коли ухвалили Конституцію (я вже був підлітком), то вже було цілком свідоме утвердження: я – громадянин. Пригадую, як вдома тоді переживали за кожну її статтю, вважали, що багато цінних пропозицій таки вилучені з останнього варіанту. Та коли наступного дня на уроці історії нам із гордістю оголосили: у Конституції затверджено, що найбільша цінність у нашій державі – Людина, я відчув, що живу в розумній державі, якій я буду потрібен. І потрібні будуть мої батьки, дідусь і бабусі, вчителі, ровесники…
Але не все так сталося, як гадалося… І коли я абстрагуюся, визначаючи, що було доброго і корисного впродовж 11 років нашої незалежності, то найбільшою заслугою я вважаю те, що у нас збережений мир. А ще, безперечно, мені, як і всім підліткам, подобається, що нам стали доступніші культура інших країн (хоча не завжди кращі її зразки), здобутки техніки і навіть мода для всіх. На жаль, і мінусів чимало. Освіта переважно – платна, пенсії, стипендії – значно нижчі прожиткового мінімуму, учителі, лікарі  потерпають від низької зарплати, а інженери почасти стали безробітними.
...Пишу ці рядки і ще раз запитую себе: якою я хотів би бачити свою державу? Звичайно, незалежною і неодмінно мирною. Але не в конституційному розумінні (вона і так завдяки божій ласці вже 11 років як незалежна), а незалежною від полі¬тичних кланів…
Вони щось постійно ділять, всіх обдурюють, приховують правду. Тому сьогодні вкрай необхідно, щоб до влади прийшли порядні, високоосвічені фахівці. І в політиці, і в економіці, і в культурі, і в освіті. Яким би щодня, щомиті вистачало розуму осягнути значущість тих основних слів у нашій Конституції: найважливіше у державі – Людина. Отже, кожен із нас. І не має значення, живеш ти в селі чи столиці, поважний ти за віком чи дитина…
Василь Симоненко це давно зауважив.

Юрій Русалкін

Категорія: Газета Вітамін | Переглядів: 266 | Додав: licey | Рейтинг: 0.0/0
Пошук
Архів записів

ліцей журналістики © 2016
Конструктор сайтів - uCoz